На Новий рік до мене в гості приїхали близькі родичі. Зустріли свято на майдані Незалежності, взяли участь в деяких культурних заходах, відвідали двійко музеїв. Столиця сподобалась. Та під кінець гостин захотіли «родзинку», щось національно-колоритне. Тому я зателефонувала хазяїну Хутора Савки в Нових Петрівцях, що поблизу Києва, Леоніду Шилову, і напросилася в гості. Леонід сказав, що вони чекають туристичну групу з Тверської області РФ і готують для них смачні страви і виступ фольклорного ансамблю. А ще буде запропоноване різдвяно-обрядове дійство. Так що ми можемо приєднатися. 

"/>
Получать новости на E-mail
Статьи и интервью (1140)
21.01.2011
Автор: Татьяна Козлова
Размер шрифта

Версия для печати

Різдво на Хуторі Савки поблизу Києва

На Новий рік до мене в гості приїхали близькі родичі. Зустріли свято на майдані Незалежності, взяли участь в деяких культурних заходах, відвідали двійко музеїв. Столиця сподобалась. Та під кінець гостин захотіли «родзинку», щось національно-колоритне. Тому я зателефонувала хазяїну Хутора Савки в Нових Петрівцях, що поблизу Києва, Леоніду Шилову, і напросилася в гості. Леонід сказав, що вони чекають туристичну групу з Тверської області РФ і готують для них смачні страви і виступ фольклорного ансамблю. А ще буде запропоноване різдвяно-обрядове дійство. Так що ми можемо приєднатися.


Природа 5-го січня видалася по-зимовому класичною: сонячний морозний день, снігу по коліно, відсутність вітру. До етнографічного музею просто неба, який і має назву Хутір Савки, вела майже незаймана, вкрита снігом дорога. На Хуторі розташовані дві автентичні садиби з різних регіонів українського Полісся, а також вулики, клуня, циганська кузня, модель криниці з журавлем, чумацький віз та двокамерний льох. Саме таким було сільське життя XVIII— XIX ст.


Історія виникнення Хутора напрочуд цікава і повчальна. Вона свідчить про те, що поєднуючи інтерес до буття своїх предків з підприємницькою діяльністю, можна створити популярний туристичний об’єкт старожитності. Хата заможного селянина на цьому місці стояла споконвіку, її історик за професією Леонід Шилов придбав у 2003 році, а іншу – дворянську – придбав і перевіз у 2008 році із села Мелені Коростенського району Житомирської області. Для цього хату довелося розібрати на колоди. А збирали по фото і по тому, як замки на кутах колод скріплюються між собою: кожна колода підходить лише до окремої, як в пазлах чи “Lego”. Коли збирали комору, то хлопці поклали одну колоду невірно, довелося все розбирати і шукати саме ту колоду з цього місця, бо все валилося. За зиму зібрали будівлю, а літом працювали над покрівлею, оздобленням, приводили все до ладу.

- Комплекс ми назвали в честь діда Савви Івановича. Ім’я староєврейське, зараз дуже рідко зустрічається. Так що Пан Савка – реальний персонаж, що жив на цьому світі, – розповідає господар хутора і запрошує оглянути експозиції музею. Історично-культурні надбання останнього складають глиняні вироби 19 століття (горщики, глечики, макітри, гладишки, миски), предмети побуту та щоденного вжитку 18-19 століть (вилошники, граблі, молоти, сокири, ціпи, серпи, терези, хлібні діжі та інше), ремісничі знаряддя праці (ткацький та столярний верстати, прядки, гончарне коло).

У хаті дворянина до стелі підвішені дві давні колиски. Одна довбана з дерева, а інша з якогось брезентового матеріалу, що не рветься. Заходимо в комору. Відчувається приємний запах трав та глини. По кутках охайно складені давні вжиткові речі. Це жива оригінальна комора, якій 155 років. «Якщо ви зайдете в комору сільської хати, де давно не живуть люди, то запах там вже зовсім інший, а жива комора пахне материнкою, чебрецем, пижмом, хмелем, васильками. Таку комору варто побачити і понюхати» – розповідає Леонід. – У коморі завжди стояли свої атрибути, наприклад, ось такі видовбані з цілого дерева кадоби, тобто діжки для зберігання зерна. Молодь, коли хтось до неї чіпляється, каже: та ти мене вже задовбав! Довбати – це найскладніше, що може бути, бо те, що ви довбали два роки, може запросто тріснути. Тому не заколупав, не задьоргав, не зайорзав, а саме задовбав.


Довбали вироби з дерева ось такою сокирою (показує) – копила зветься. Вона часто згадується у прислів’ях. Інколи кажуть, що ти носа закопилив (тобто задер носа) або: твої діти наче на один копил роблені.

То жлухто – колишня пральна машина. Заливали туди воду, засипали попіл і жлухтили.

А це бодня — діжка, в якій українці зберігали стратегічний продукт – сало, яке обов’язково засипали сіллю. (Витягує чималий шмат сала з бодні).

Тому пахне в коморі не паучками чи цвіллю, а запашним, смачним, приємним. Комора – це святе місце. В комору ніколи не запрошували гостей.

Аж ось до садиби під”їхали на автобусі туристи з Росії. Вся родина, зодягнута у національне вбрання, характерне для Київського Полісся, (представники трьох поколінь Шилових, задіяних в обслуговуванні об”єкта) вийшла зустрічати гостей хлібом-сіллю. Поряд з господарями хутору стоять дідухи, як знак минулих поколінь і шанобливого ставлення до гостей.

Протягом екскурсії відвідувачі мололи борошно у кам’яних та дерев’яних жорнах, кували у кузні метал та терли конопляні мички. Староста хутору розповідав про походження древніх обрядових дійств та їх значення у сучасному світі. Після участі в господарському житті, коли гості зголодніли, нас запросили в світлицю дворянської хати покуштувати щойно приготовані у печі страви. Борщ із м’ясом після того як скуштували виріб власного виробництва – домашню горілку на васильках, їли аж за вухами лящало. Тільки-но перевели подих, як подали печеню з м’ясом, деруни з цибулею та шкварками; ну, і, звісно, вареники з сиром, канапки з салом, малосольні огірочки. Страви подавали у глиняному посуді з дерев’яними ложками.

А справжньою «родзинкою» різдвяної вечері стало обрядове дійство «Різдвяні вечорниці» та виступ фольклорного гурту. Професійні музики співали «Ти ж мене підманула, ти ж мене підвела» і інших пісень, а гості і танцювали, і надавали підтримку. Але напрочуд мені сподобалось, коли у сінцях почала мекати і тупотіти коза. Вона просила господарів «впустити її до хати погрітися, бо ніжки і ріжки змерзли». Ввійшовши, коза спочатку полякала присутніх, намагаючись їх буцнути рогами, а потім впала та й померла.

Що ж означає цей ритуал? Адже коза символ (божество) родючості ниви. До речі і понині частинку нескошеної ниви, чи незібраної грядки називають козою. В грецькій та римській міфології боги плодючості і урожаю також мали ознаки схожості з козою. В далеку давнину люди помітили, що на тій землі, де стояла домашня скотина, рослини ростуть значно краще, дають більший урожай. Про вплив кози на родючість ниви співається і в народних українських щедрівках: «Де коза ходить, там жито родить, Де не буває, там вилягає, Де коза туп-туп, Там жита сім куп, Де коза рогом, там жита стогом, Де коза хвостом, там жита кустом… Чому козу неодмінно треба вбивати? Поцікавтесь відповіддю на це питання, здійсніть екскурс в далеке минуле нашого народу ы ваше цікавість буде обов”язково винагороджена.

Подібні автентичні календарно-обрядові дійства на території музею проходять протягом року. Серед найбільш значущих та цікавих:

• 6— 20 січня — Різдвяні вечорниці
• Масляна — Тиждень Масляної та Колодія
• Вербна неділя
• Великдень
• Трійця
• 6 липня — Івана Купала
• 12 грудня — 5 січня — Андріївські вечорниці

Влітку та теплої пори року проводяться гостини на кшталт літніх вечорниць. Вони кличуться вулицею.

Замовлення приймаються i на будь-які iнші дні, програма узгоджується заздалегiдь. Можна вiдзначити день народження, хрестини, весiлля, корпоративнi подiї.

www. xutir-savky.com.ua

 

Кол. просмотров: (2453)                            Кол. комментариев: (0)

Уважаемые читатели!
Приглашаем принять участие в обсуждении темы, освещенной в статье. Единственная просьба,  не размещать сообщений, которые могут нарушить законы Украины.

Комментариев (0) К статье Різдво на Хуторі Савки поблизу Києва
Rambler's Top100